Скельний монастир в Рукомиші

  Благословенні місця на Тернопіллі, оточені неймовірною природою, оповиті легендами, просочені цілющими джерелами. Вони ще з давніх часів притягують людей своєю надзвичайною енергетикою та красою.

 
Безмежні краєвиди маленького села Рукомиш Бучацького району на Тернопільщині, омитого річкою Стрипою, приховують в собі давню, насичену подіями історію. В селі неподалік Бучача проживають всього близько 400 жителів. а відоме воно завдяки старовинному Скельному монастирю. Рукомиш вперше згадується, ще 28 липня 1379 року, згідно з дарчою грамотою Михайла Бучацького для римо-католицького костелу в Бучачі. За легендами назва села пішла від старослов'янського прізвища Рукомиш, розповідають, що то був дружник-богатир, якому галицький князь Лев передав ці землі за відважну службу та ратні подвиги.

  Квітуча природа, повна рибою річка та джерела чистої води з давна приваблювали людей поселятись на цій родючій землі. Тому не дивно, що ченці обрали саме її для схову. За переказами, в темні, лихі часи 13 ст. рятуючись від татаро-монголів, які зруйнували Київ, два монахи з Києво-Печерської лаври облаштували в скелях печерні храм і монастир. Печери монахи висікали у Травертинових скелях - величезному родовищі травертину, мінералу, що придатний для виробництва облицювальних виробів та вапна. Ще й досі на стінах та стелі печер видніються сліди вирубування каменю.

  Йшли століття кількість монахів зростала, спершу їх було лише двоє, потім, з часом вже вісім ченців опікувались монастирем, в 1712 році оселилося ще троє монахів-васильян з Бучача. Монастир мав дві церкви св.Онуфрія (середина 15ст.) та св.Бориса і Гліба. У 1754 році Микола Потоцький відкрив при монастирі отців Васильян у Бучачі гімназію і наказав пересилити всіх монахів до міста. Щоб зберегти комплекс споруд намісник Рукомиша Фадей Венгерський перетворив монастирську церкву на парафіяльну. Микола Потоцький продовжив опікуватися церквою і в 1756 році подарував унікальний дзвін, який зберігся і до нині.

  В 1768 році на місці старої церкви будують новий кам'яний храм, який освячує декан отець Хадзинський під титулом св.Онуфрія, церкву поставили не звичайну, а оборонного типу, з товщиною стін в 1,5 метри. Головною окрасою храму була і є скульптура св.Онуфрія, за переказами роботи геніального скульптора Йогана-Георга Пінзеля середини 18ст , яка колись прикрашала браму церкви. Фігура святого зберіглась завдяки тому, що місцеві господині щороку малювали його вапном, і в решті перетворили на незрозумілу білу скульптуру без людських рис. І лише за незалежності України всі дізнались що під шарами білила знаходиться робота легендарного майстра. Тепер св.Онуфрій чекає на паломників та туристів в середині старовинного храму.

   З гори від дороги самого Скельного монастиря не видно, зате в низ попри стежку стоять 13 станцій Хресної дороги, а на горі спраглих мандрівників чекає джерело з неймовірно смачною водою, щоразу як буваю поряд обов'язково набираю з собою кришталевої води. В низу стежини, поряд з церквою знаходиться невеликий водоспад, що впадає в басейн, ця вода вважається цілющою.

  А скельний храм зберігся і досі, до нього ведуть зручні сходи прикрашені високими білими фігурами. З висоти відкривається неймовірний вигляд на церкву та село. Сам печерий храм має площу біля 25 кв.м, в середині нього знаходиться кам'яний вівтар з іконами, одна стіна підмурована після обвалу. Далі сходи ведуть до невеликих печер та гротів, які напевно слугували келіями. Атмосфера тут дуже спокійна та гармонічна, здається що ти знаходишся поза межею сучасного світу, гарне тут місце.

   На горі розташований пам'ятник "Палаючий повстанець", у память про вояка УПА Юрія Михайлецького, який протягом 20 років переховувався у цих печерах. Він героїнчно загинув у останьому бою УПА в 1967 році, викритий кагебістами.

 Скельний монастир в Рукомиші це неймовірне місце, яке приваблює паломників і туристів з усієї України та світу. Це цілий комплекс який об'єднує в собі стільки надзвичайних складових - природних, архітектурних і духовних. Це старовинне місце з сильною енергетикою, куди хочеться повертатися. Тернопілля вражає.

  Пригоди бувають різними...